Одним із проблемних моментів реалізації та впровадження другого етапу (знецінення) Міжнародного стандарту фінансової звітності (МСФЗ 9) є визначення поняття "суттєвого збільшення кредитного ризику".
Рівень розрахованих резервів банківською установою безпосередньо залежить від того, як методологічно банк вирішить трактувати поняття зростання рівня кредитного ризику. Адже саме цей аспект безпосередньо впливає на те, до якої стадії резервування буде зараховано певний фінансовий інструмент, який підлягає розрахунку й відображенню на балансі суми резерву відповідно до моделі очікуваних кредитних збитків, упровадженої IFRS 9. Логічно, що сума резервування на 2-й стадії більше, ніж сума очікуваних кредитних збитків на 1-й.
Слід зазначити, що МСФЗ 9 не дає чіткого визначення поняття "суттєвого збільшення". Рішення про те, чи дійсно відбулась подія, яка призвела до збільшення кредитного ризику, банк повинен прийняти самостійно.
Для можливості визначення, чи відбулася подія збільшення рівня кредитного ризику, необхідно порівнювати розрахункові значення від початку визнання фінансового інструменту з відповідною оцінкою на кожну звітну дату. Оскільки модель очікуваних кредитних збитків симетрична, то активи можуть бути рекласифіковані з 2-ї стадії резервування (очікуваних збитків протягом усього терміну дії – для фінансових інструментів, за якими виявлено суттєве збільшення кредитного ризику) до 1-ї стадії (очікуваних збитків протягом 12 місяців – для фінансових інструментів без ознак суттєвого погіршення кредитної якості з моменту початкового визнання).
Які ж можливі підходи до визначення суттєвого збільшення кредитного ризику?
Одним із можливих варіантів може бути аналіз PD – імовірність настання дефолту протягом періоду.
Цей показник на сьогодні широко застосовується під час розрахунку резервів під знецінені активи згідно з МСБО 39, тому ні для кого він не є новим.
Банки можуть самостійно обрати для себе, якою буде оцінка підвищення рівня ризику: на підставі абсолютних (чи є ризик за фінансовим інструментом більшим за встановлене методикою граничне значення) або ж відносних показників (чи став ризик за фінансовим інструментом більшим за розраховане значення, яке ми передбачали під час первісного визнання інструменту).
Підхід, в основі якого лежить аналіз рівня PD, передбачає впровадження певної рейтингової системи оцінки. Наприклад, кредит із розрахунковим значенням імовірності настання дефолту в 1 рейтинговий бал є таким, для якого кредитний ризик є найменшим. І навпаки, актив, якому присвоєно значення PD на рівні 10 умовних рейтингових балів, уважається таким, для якого кредитний ризик найбільший.
Загалом, якщо брати до уваги директиви Базельського комітету, кожному комерційному банку бажано мати власний кредитний рейтинг. Якщо він дійсно є, то може слугувати фундаментом для визначення рівня кредитного ризику.
Проте, як говориться, не PD єдиним.
Для визначення більш широких критеріїв і порогових значень зі зміни рівня кредитного ризику аналізу значення ймовірності настання дефолту може бути недостатньо. Припустимо, що для одного фінансового активу розрахункове значення PD протягом періоду залишається фактично незмінним. Як засвідчує практика, що ближче фінансовий інструмент наближається до дати закінчення строку дії, то ймовірність дефолту повинна знижуватися. Незмінне значення PD може також бути сигналом того, що рівень кредитного ризику суттєво зріс із моменту первісного визнання.
Тут можуть "вступати в гру" певні чинники, які свідчать про існування значного зростання кредитного ризику щодо заборгованості до настання дефолту.
Перше, що може слугувати таким сигналом, – це, звичайно, кількість днів прострочення.
Зазвичай прострочення більш ніж 30 днів уже свідчить про погіршення обслуговування боргу позичальником і є чинником визнання того, що кредитний ризик із моменту первісного визнання фінансового активу суттєво зріс.
Таке твердження дає змогу виконувати резервування за кредитним активом, який оцінюється за амортизованою чи справедливою вартістю через сукупний дохід, у межах другого етапу резервування.
Проте в ідеалі ефективна політика банку щодо визначення кредитного ризику за фінансовими активами повинна мати на меті розробку такої моделі оцінки, коли ми можемо вже констатувати, що рівень кредитного ризику зріс ще до того, як позичальник своєчасно не виконав свої фінансові зобов'язання перед кредитором.
Перелік чинників, які можуть свідчити про те, що кредитний ризик за ФІ суттєво зріс (до моменту виникнення простроченої заборгованості / настання дефолту):
– значні фінансові труднощі емітента або позичальника;
– кредитор(и) позичальника з економічних або договірних причин, пов'язаних із фінансовими труднощами позичальника, надав(ли) позичальнику концесію(ї), яку(і) інакше не розглядав би;
– існує ймовірність банкрутства або фінансової реорганізації;
– зміна власників чи керівництва, що може призвести до певних проблем;
– зникнення активного ринку для фінансового активу через фінансові труднощі;
– придбання або створення фінансового активу зі значною знижкою, що відображає понесені кредитні збитки;
– блокування поточних рахунків;
– порушення ковенантів (крім простроченої заборгованості та ковенантів, що стосуються стану предметів застави та покриття) тощо.
У будь-якому разі варто пам'ятати, що ні Рада з МСФЗ, ні Національний банк України не дають чітких рекомендацій щодо визначення поняття "суттєвого збільшення кредитного ризику". Тому на банки покладається важлива місія в частині узгодження методологічного підходу до його тлумачення. Для прийнятної моделі варто спочатку оцінити свої активи, їх якість, кількість, доступ до інформації щодо кожного з них, спробувати оцінити можливі підходи та, звичайно ж, змоделювати кілька ситуацій, зробити тестові розрахунки й лише тоді прийняти рішення, яка(ий) саме подія/критерій може бути лакмусовим папірцем того, що кредитний ризик дійсно зріс.
Варто пам'ятати, що трактування поняття "суттєвого збільшення кредитного ризику" повинно розроблюватися на рівні методології комплексно, разом із підходом до розрахунку резервів відповідно до моделі очікуваних кредитних збитків.
